"23 к.роки" в каві, історіях та фотографіях
Даринка Квітка за останні 2 роки встигла організувати низку мистецьких заходів, зокрема, літературний фестиваль «Спокуса говорити», переїхати до Києва з улюбленим фотоапаратом «Зеніт». Вже у столиці стати учасником ряду літературних подій, організувати презентацію дебютної збірки поезій Лесика Чупи і розпочати черговий власний мистецький проект. Сценарій такий: ти зустрічаєшся з Даринкою попити кави&чаю, під час цього вона тебе фотографує, а ти їй натомість розповідаєш якусь цікаву ситуацію/подію зі свого життя. Результатом стане створення електронної фотокниги з історіями.
"23 к.роки" – таку назву отримав проект вчора вночі. Готовий він майже на половину і Даринка радо розповіла мені про роботу над ним:
У своєму жж я розмістила інформацію про проект і одразу з’явились охочі брати в ньому участь. Перед записом маю хоча б трохи дізнатись інформації про людину, побачити її фото. Я не люблю йти на зустріч не підготовленою. Ніколи не почну вередувати й казати: «Ти негарний і тому я не буду тебе фотографувати».
Багато хто щиро носить в собі життєві історії, має що сказати і саме можливість говорити, озвучити щось те, що грілося в закутках пам’яті – отримують ті, хто бере участь у проекті.
Формат бесіди за кавою/чаєм, запису історії та фотографування просто визрів, з’явився в певну мить у голові. До цього я займалась окремо фотографією і літературою, тому довго міркувала над тим, як їх поєднати.
Під час розмови, людей можна спіймати «справжніх», адже я дуже не люблю позування, коли намагаються когось зіграти. Розповідаючи історії, всі зазвичай сповнені переживаннями і в моменти критичні, кульмінації оповіді, стають емоційними і яскравими, їх цікаво фотографувати. Інтрига під час роботи з плівкою в тому, що ти не знаєш, чи зловиш у кадр саме «ту мить», тут грає роль навіть одна секунда. Головне завдання, яке я поставила перед собою: зафіксувати низку емоцій. Фотографії стають своєрідними ілюстраціями історій, між ними прямий зв’язок, у результаті виникає своєрідний неповторний дует.
Фотографії у проекті будуть виключно кольорові. Я ще не працювала з чорно-білою плівкою. Це складно і я не хочу бездумно, несвідомо з нею експериментувати. Коли зрозумію навіщо і для чого вона мені потрібна, коли з’явиться мета – візьмусь за неї. Просто взяти купити плівку і «виклацати» її – це не для мене.
Є така поширена помилка в людей, котрі починають робити або друковані книжки, або якісь електронні видання – відсутність цілісності. Обов’язково мають бути певні ключові елементи, які все об’єднують. Щодо мого проекту, люди на фотографіях будуть різні, але горнятка кави/чаю на столі, приміщення з великими вікнами в ньому, освітлення, жодного позування і зйомка без спалаху – це маленькі, але все ж ключові моменти, які створюють не окремі історії окремих людей, а цілісну книжку.
Коли з’явилась ідея проекту мені потрібно було якесь число. Робити 50-100 історій, як роблять у різних антологіях, я не вважала за правильне. Не тому, що це забагато, а просто це нереально було б зробити добре і швидко. Перебуваючи в пошуках універсального числа, яке б мені було до вподоби і не було б абсолютно випадковим, я подумала: «Якщо мені от навесні буде 23 роки, то чом би не зробити 23 історії?». До речі, двадцять третя буде моя, щоправда я не визначилась яка саме, але це буде те що підніметься зі свідомості. У житті ставалась купа гарних речей і, звісно, є що розповісти.
Зазвичай мені не розповідають сумне і трагічне, всі намагаються оминути такі теми. Зрештою, я не психолог, щоб витягати з людини «м’ясо». Звісно ж переймаюсь змістом історій. Іноді розповідають не зовсім цікаві речі і я починаю думати над тим, як їх адаптувати до книжки. Не хотілося б обмежувати когось, у всіх же різні цінності і відмінна вартість пережитого, але мушу бути трішки критичною. Як слухач намагаюсь відразу визначити привабливість розповіді, дослухаюся до власної інтуїції. Тому дехто оповідає дві-три історії і дає мені право вибрати між ними.
Як тільки з’явилась об’ява про проект, було багато відгуків, мені писали: «це класно, але я не знаю, що розказати» і це не тому що з ними нічого не відбувалось, більшість або соромиться, або не можуть витягнути то з пам’яті. У кожної людини є декілька історій, декілька хітових розповідей, які вона постійно повторює. Вони розказані десятки разів всім друзям/знайомим із варіаціями і постійним покращенням тексту, то чому б це не розповісти ширшій аудиторії. Письменники можуть кожну життєву ситуацію прокрутити, пофантазувати і зробити з того художній твір, але люди, котрі не мають літературного хисту, теж мають що сказати і, на мою думку, навіть повинні це зробити.
Спочатку, я думала, що буду кожний монолог літературно доопрацьовувати, щоб це була конкретна літературна оповідка, із зав’язкою, розвитком сюжету, кульмінацією і фіналом, але, коли почала записувати перші історії, зрозуміла, що це зробити фактично неможливо. Потрібно було б провести колосальну роботу і тоді я поміркувала: «Чому б не зафіксувати живе мовлення, відкинути ідею перетворювати це на художню літературу?». Момент фіксації живого мовлення буде не менш цікавим, сподіваюсь, це буде особливість і родзинка проекту, адже читач побачить конкретне відтворення диктофонного запису. Не впевнена, що такого раніше не робили, але точно не зустрічала подібного у формі окремої книжки.
Звісно ж, я чекаю реакцій на проект. Я дуже ціную й люблю об’єктивну критику, коли вказують конкретні помилки і не боюсь сама вказувати на них, тому доступність і відкритість проекту – це важлива його складова. Корисливих прагматичних міркувань я не переслідую, але намагаюсь багато говорити про свою справу і шукаю засоби про неї розповісти.
Зараз, беззаперечно, помітна тенденція переходу на електронні видання. Тому, думаю, не дивно, що всі історії й фото вмістить у собі саме електронна книга. В мене вже є домовленість із мистецькими сайтами, на яких її буде розміщено.